Як сумно...Боже мій, і що ж робити?
Якби тебе могла я повернути,
Якби могла твої думки збагнути!
Якби була не осінь, а ще літо...

Я пам'ятаю зорі у твоїх очах,
Я пам'ятаю клекіт дивний, лебединий,
Я пам'ятаю всі ті дні і всі години,
Які наповнював палкий, пекучий страх.

Чому? Чому? Тебе не запитаю...
Бо гордість холодом поселиться у серці.
Зсередини вона навік закриє дверцю,
І більше нікого не впустить, я це знаю.

І хтоб не стукав - "ні", і не відчинить.
Чи ти, чи хтось другий мене шукав.
Мене (несправжню) вже ніхто б і не віпзнав,
Якби той час як можно швидше плинув.

Лиш спогади, моя маленька втіха,
Ілюзіїї без грунту під собою.
Напевно мені виллються бідою,
Та я вже звикла до такого лиха.